07 сентября 2006
Вісник АПУ № 6, червень 2006 р.
«Юридичний радник» № 3 червень 2006 р.
Наразі досить часто в діловому обігу та господарських правочинах зустрічається поняття «ексклюзивність прав», що, по суті, означає виключність прав певного господарюючого суб'єкта по відношенню до інших. Особливо даний термін досить часто використовується у ліцензійних договорах або правочинах, в яких містяться положення щодо передачі майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності.
Основною проблемою вбачається можливість кваліфікації статусу володільця майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності як монополіста або як учасника узгоджених дій, відповідно до норм чинного конкурентного законодавства України. А це, в свою чергу, зможе призвести до застосування певних санкцій до таких суб'єктів з боку контролюючих органів в галузі конкурентного законодавства.
І хоча наразі не спостерігалось будь-яких прецедентів в даній сфері, проте, як кажуть, «обізнаний — значить, озброєний», а тому краще попередити ситуацію, навіть, якщо і вірогідність настання негативних наслідків є незначною.
«Побоювання» за долю суб'єкта права інтелектуальної власності пояснюється тим фактом, що, згідно з положеннями нормативно-правових актів в сфері інтелектуальної власності, він, окрім власного права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, має також виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності та перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання, всім іншим суб'єктам.
Таке право суб'єкта (повністю логічне та законне з точки зору інтелектуального права) теоретично може призвести до визначення цього суб'єкту, як монополіста і, як наслідок, доволі вірогідним може бути застосування до нього відповідних санкцій з боку Антимонопольного комітету України або його територіальних органів.
Проте дане твердження йде врозріз з невід'ємними правами суб'єкта права інтелектуальної власності, оскільки законодавство в сфері інтелектуальної власності дозволяє такому суб'єкту самостійно вирішувати, кому і на яких умовах надавати для використання об'єкт інтелектуальної власності.
Більше того, у разі, коли, наприклад, між первісним суб'єктом права інтелектуальної власності та іншим суб'єктом укладається ліцензійний договір, за яким первісним власником передаються майнові права на об'єкт інтелектуальної власності, — норми конкурентного законодавства свідчать про можливість віднесення таких дій суб'єктів до категорії узгоджених, адже, завдяки ліцензійному договору, правоволоділець майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності має змогу «диктувати» політику використання об'єкту інтелектуальної власності на певній території (в тому числі, порядок, умови, ціну тощо).
Проте, на думку автора, цей висновок — результат лише поверхневого аналізу норм Закону України «Про захист економічної конкуренції».
Перш за все, слід відзначити, що вказані дії суб'єктів права інтелектуальної власності не є недобросовісною конкуренцією, відповідно до норм ст. 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції». Визнаючи недобросовісною конкуренцією лише неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, законодавець фактично визнає законні права належного володільця прав інтелектуальної власності.
Однак, при цьому, даючи визначення поняттю «узгоджені дії», ст. 5 Закону України «Про захист економічної конкуренції» кваліфікує їх, зокрема, як будь-яку іншу погоджену конкурентну поведінку (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання.
Поряд з цим, п. 1 ст. 9 цього ж закону та Типові вимоги до узгоджених дій суб'єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб'єктів господарювання (затверджені розпорядженням Антимонопольного комітету України від 12.02.02р. за № 27-р) підкреслюють, що не вважаються антиконкурентними узгодженими діями суб'єктів господарювання угоди про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об'єкта права інтелектуальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності. Таким чином, укладання ліцензійного або іншого договору про передачу майнових прав не будуть вважатись узгодженими діями по відношенню до сторін цього договору. Проте, чи будуть вважатись укладання договорів про передачу майнових прав узгодженими діями по відношенню до третіх осіб?
У зв'язку з відсутністю чіткого визначення, яка саме поведінка може бути визнана погодженою, а також зважаючи на диспозитивність правовідносин між сторонами ліцензійного договору (ч. 3 ст. 1109 Цивільного кодексу України), можна припустити, що такі умови ліцензійного договору, як, наприклад, обмеження ліцензіаром ліцензіату в праві надавати права на використання об'єкту інтелектуальної власності певним категоріям або колу осіб — буде вважатись погодженими конкурентними діями, а отже, будуть узгодженими діями.
Крім того, в даному випадку може виникнути вірогідність кваліфікації таких дій, як обмежувальна або дискримінаційна діяльність, що, відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції», також відносяться до антиконкурентних дій.
Однак, як же тоді бути з задекларованим принципом володіння, користування та розпорядження майном (в тому числі, і майновими правами) власником на свій розсуд? Адже, стаття 319 Цивільного кодексу України, зазначаючи про неможливість втручання держави у здійснення власником права власності, в той же час, обумовлює можливість обмеження, припинення діяльності власника або зобов'язання його допустити до користування його майном інших осіб у випадках і в порядку, встановлених законом.
І якщо зобов'язати власника надати для використання об'єкт інтелектуальної власності іншим суб'єктам органи Антимонопольного комітету України не зможуть (через відсутність такого різновиду відповідальності, згідно чинного конкурентного законодавства України), то застосування штрафних санкцій до порушника — є можливим наслідком у разі прийняття цими органами позитивного рішення за результатами розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Таким чином, містячи відсильну норму, Цивільний кодекс фактично залишає питання визначення статусу суб'єкту на межі двох підгалузей права: інтелектуального та конкурентного.
При цьому, якщо для вирішення питання звернутись до принципів теорії права щодо визначення пріоритетності одних норм над іншими, питання все рівно залишиться без чіткої відповіді, оскільки, по-перше, врегульовані вказані підгалузі рівними за юридичною силою спеціалізованими нормативно-правовими актами, і, по-друге, ці акти не містять якихось застережень щодо нерозповсюдження конкурентного законодавства на положення законодавства про інтелектуальну власність, або навпаки.
Тому, визначення можливостей застосування санкцій за порушення конкурентного законодавства до суб'єкта права інтелектуальної власності, за будь-яких обставин, буде виходити з того, чи порушують такі дії права інших суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій.
Однак, в даному аспекті постає інше запитання: чи можна взагалі визначати законне право власника щодо визначення долі своєї власності, як порушення прав інших суб'єктів, дискримінаційне відношення до них, якщо таке право надано йому законом?
З урахуванням вищевказаного права творця об'єкта права інтелектуальної власності (іншої особи, якій належать особисті немайнові та/або майнові права інтелектуальної власності) самостійно вирішувати долю майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності, без будь-яких застережень в законодавстві стосовно порядку визначення кола осіб, яким власник забажає надати право використання об'єкта інтелектуальної власності, — логічним видається, що не будуть вважатись узгодженими, дискримінаційними або обмежувальними діями укладання ліцензійних договорів, навіть у разі, якщо вони міститимуть положення, подібні до вищеописаного, оскільки це буде — опосередкована реалізація ліцензіаром своїх законних прав інтелектуальної власності через інших осіб (ліцензіатів).
Виключеннями можуть бути хіба що відверто дискримінаційні положення на кшталт: обмежень за расовою, релігійною, статевою та іншими ознаками, або обмежень, які б чітко дозволяли зробити висновок щодо намірів ліцензіара обмежити чи нівелювати конкуренцію на ринку (наприклад, заборона надання ліцензіатом для використання об'єктів інтелектуальної власності особам, які співпрацюють чи мають якесь відношення до конкурентів ліцензіара тощо).
Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що наразі автору не відомо про будь-яку офіційну позицію органів Антимонопольного комітету України з освітленого питання, рівною мірою, як і не відомо про будь-які випадки застосування якихось санкцій до суб'єктів права інтелектуальної власності саме в розрізі даної проблематики, або судові прецеденти в цій сфері. Проте, з урахуванням практики державних органів України з намагання постійного розширення сфери свого впливу, трактування спірних, колізійних норм законодавства переважно завжди не на користь господарюючого суб'єкта — автор не відкидає можливості спроб застосування державними органами карального підходу в освітлених ситуаціях.
Тому, з метою уникнення в подальшому ситуацій відстоювання свого права суб'єктами, так би мовити, «по факту» застосування санкцій, — за доцільне, можливо, було б попереднє з'ясування позицій відповідних компетентних органів із піднятого питання, якими б можна було оперувати в разі виникнення спорів як на досудовій стадії, так і під час судового розгляду.
