Нагальні проблеми третейського судочинства
Семен Сокол, юрист Юридичної компанії «Правовий Альянс»
Опубликовано: Юридическая Газета, № 13, 31-03-2009

Першочерговим завданням третейського суду, як це зазначено у ст. 3 Закону України „Про третейські суди”, є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Однак сьогодні однією з найгостріших проблем у галузі третейського судочинства є оскарження рішень третейських судів.

Відповідно до ч. 2 ст. 51 Закону України „Про третейські суди” рішення третейського суду може бути оскаржене стороною у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Пунктом 1.9.1 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України „Про третейські суди” зазначено, що Господарський суд виносить ухвалу про відмову в прийнятті заяви, якщо заяву подано особою, що не є стороною у справі.

Практика судочинства в Україні вказує на те, що місцеві та апеляційні господарські суди та загальні суди у більшості випадків подання позовної заяви особою, яка не була стороною у справі, відмовляють у прийнятті такої позовної заяви.

Наприклад: між Приватним підприємством „Н” (Продавець) та ТОВ „Р” (Покупець) було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, у якому сторони також погодили суму, яку необхідно сплатити Покупцю на користь Продавця, порядок її сплати, необхідність нотаріального посвідчення договору, а також домовленість про звернення до третейського суду у випадку порушення зобов’язань за попередньою угодою. У зв’язку із сплатою Продавцем суми за договором, наявністю акта приймання-передачі, а також ухиленням Продавця у нотаріальному посвідченні договору, покупець звертається до третейського суду, який при розгляді справи та підтриманні вимог з боку Продавця виносить рішення про визнання права власності за Покупцем. Проте, таке майно не належало продавцю за договором та було державною власністю. При зверненні до господарського суду регіональному представництву Фонду державного майна України було відмовлено у прийнятті позовної заяви.

Третя особа

Виникає питання, як бути у випадку, коли рішенням третейського суду України порушені права особи, яка не була стороною у третейській справі.

Відповідно до Закону України “Про третейські суди”, третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Згідно з Основним Законом, Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком.

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. І це конституційне право не може бути скасоване або обмежене.

Таким чином, враховуючи зазначені положення та принцип добровільності утворення третейського суду, обов'язковість рішення третейського суду лише для сторін третейської угоди, положення ст. 51 Закону України “Про третейські суди” щодо неможливості оскарження рішення третейського суду (крім випадків, передбачених у ч. 3 цієї норми) поширюється лише на сторін третейської угоди і не може поширюватись на інших осіб, які не є учасниками третейської угоди і третейського розгляду, права і інтереси яких порушено рішенням третейського суду, прийнятим з перевищенням наданих йому повноважень та поза межами його компетенції (ст. 27 Закону України “Про третейські суди”).

Такої позиції дотримується також Верховний суд України в ухвалах про скасування рішення третейського суду від 15 жовтня 2008 року по справі № 6-12378св08 та від 29 жовтня 2008 року по справі № 6-16027св08, в обох випадках скасовуючи рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Отже, позиція Верховного Суду України щодо оскарження рішення третейського суду дозволяє оскаржувати таке рішення особою, яка не була стороною у третейській угоді.

 Оскарження

Щодо розуміння слів „оскарження рішень третейських судів”, то слід звернути увагу на ту обставину, що при оскарженні таких рішень відповідно до положень ст. 51 Закону України „Про третейські суди” компетентний суд скасовує таке рішення третейського суду.

Отже, якщо подається позовна заява про визнання недійсною третейської угоди та визнання недійсним рішення третейського суду – такий спосіб оскарження не регулюється ст. 51 Закону України „Про третейські суди”.

Проте, такий спосіб захисту і не спростовується Верховним Судом України в ухвалі від 28 листопада 2007 року по справі № 6-5436св07.

Щодо визнання третейської угоди недійсної, то Законом „Про третейські суди” не встановлено, що визнавати таку угоду недійсною має лише сторона по справі, як це встановлено для оскарження рішень.

За визначенням, яке містить ст. 2 Закону України "Про третейські суди" третейська угода - угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

Види і форма третейської угоди визначені у ст. 12 Закону України "Про третейські суди". Статтею 12 Закону України "Про третейські суди", зокрема частиною шостою, встановлено, що третейська угода є недійсною у разі недодержання правил, передбачених цією статтею.

Окрім того, третейська угода уявляє собою форму правочину, тому на неї також розповсюджуються положення Цивільного кодексу щодо визнання правочину недійсним.

Наприклад: між громадянином „Ф” та Ялтинським бюро технічної інвентаризації було укладено третейську угоду. Громадянин „Ф” з цієї підстави звернувся до третейського суду з позовом про визнання права власності, за результатами розгляду якого позовні вимоги були задоволені. Не погоджуючись з вищевказаною третейською угодою, Підприємство „Б” звернулось до Ялтинського міського суду з позовною заявою про визнання недійсною третейської угоди. Позов було задоволено за тієї обставини, що БТІ – організація, яка має владні повноваження та не може бути стороною у третейській угоді, тому що такі справи не відносяться до компетенції третейських судів (п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України „Про третейські суди”).

Отже, визнання недійсною третейської угоди – це одна з форм захисту порушених прав особи, що не була стороною у третейській угоді.

Виконання рішень

Іншою значною проблемою третейського судочинства є виконання рішень третейських судів.

Згідно з положеннями частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до Закону третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (стаття 46), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов'язковими лише для сторін спорів. Забезпечення примусового виконання рішень третейських судів перебуває за межами третейського розгляду та є завданням компетентних судів і державної виконавчої служби (стаття 57 Закону, пункт 1 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження").

Третейський розгляд не є правосуддям, а рішення третейських судів є лише актами недержавної юрисдикційної діяльності з вирішення спорів сторін у сфері цивільних і господарських відносин (рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року № 1-рп/2008).

Відповідно до п. 10 Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, який є Додатком 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28 січня 2003 р. № 6/5)  рішення третейських судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна, про передачу безхазяйного нерухомого майна до комунальної власності є правовстановлюючим документом.

Згідно з ч. 3 ст. 55 Закону України „Про третейські суди”, виконання рішення третейського суду, якщо воно потребує вчинення дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами, здійснюється за умови видачі компетентним судом виконавчого документа.

Пунктом 8 Роз’яснень Міністерства Юстиції України від 22.06.2007 р. № 19-32/30 вказано, що правовстановлюючими документами, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності, є рішення третейського суду про визнання права власності та ухвали третейського суду про роз'яснення рішення, виправлення у рішенні описок, арифметичних помилок або будь-яких інших неточностей, оскільки вони є складовими частинами рішення. Однак, при подачі документів для реєстрації прав власності на нерухоме майно на підставі рішення третейського суду додається виконавчий документ, виданий компетентним судом.

Проте, пунктом 39 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 р. № 01-8/482, а також в абзаці другому підпункту 2.1 пункту 2 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 N 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди" (в редакції рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 15.11.2007 N 04-5/216) зазначено таке: "Господарським судам з урахуванням змісту частини третьої статті 55 Закону України "Про третейські суди" слід мати на увазі, що коли виконання рішення третейського суду не потребує вчинення певних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх службовими особами (наприклад, рішення про визнання права власності), то у господарського суду відсутні правові підстави для прийняття та розгляду заяви про видачу виконавчого документа, і тому він має відмовити у прийнятті такої заяви".

Отже, така позиція Вищого господарського суду України суперечить позиції, яка наведена у роз’ясненнях Міністерства Юстиції України та значно ускладнює виконання рішень третейських судів суб’єктами господарювання.

Суперечливі ситуації, наведені вище, не є вичерпними. Питання виходу з таких ситуацій може бути вирішено шляхом внесення відповідних змін до законодавства та приведення у відповідність Закону України „Про третейські суди” з урахуванням існуючих спірних ситуацій та роз’яснень органів влади щодо вказаного Закону, або прийняття процесуального кодексу, який буде регулювати спірні моменти, що зробить третейський процес, а також оскарження рішень більш детальним.